Хоч з назвою та фотками вийшло туго, зате тексту вдосталь, тож почнемо! :)
Вже кілька років поспіль для мене основною подією сезону є гірські марафони. Це унікальне поєднання спілкування з друзями та виснажливого навантаження на організм. А довгі маршрути роблять це навантаження різноманітним та непередбачуваним.
Перша проба такого старту була місяць тому у Словаччині, тоді нашу групу маршали помилково направили на зрізку, тому замість можливого призового місця у фінішному протоколі навпроти мого прізвища стояла позначка dnf. Прикро, але не смертельно.
Тож на Славсько Трофі готувався з подвійною серйозністю: крім стандартної підготовки себе та велосипеда, вивчав маршрут та профіль траси.
Відпочатку незрозумілий дводенний формат з прологом врешті дав цікавий результат. Найсильніший суперник Вася - заблукав та програв 17 хвилин, а інші учасники з моєї категорії були на кілька секунд повільнішими, тож серед хардкорщиків виявився першим.
Зізнаюсь, стартувати марафон на всі - була не моя ідея. Ференц сказав, а я слабоумний лиш підтримав цю авантюру :)
Ітак, перші два підйома з восьми валимо так, наче за півгодини фініш. Так і їхалось навіть непогано: дихалось, крутилось… Але вищі сили, побачивши що я не вгамуюсь та виснажусь на початку гонки, послали мені під заднє колесо гострющу каменюку, яка вмить розрізала кілограмовий Максіс Ардент.
М-дя, такої діромахи в мене ще не було…
Ставити камеру треба однозначно, а от чим закрити поріз щоб вона не вилізла - питання. Навколо лиш такі самі каменюки та трава. Почав згадувати що ж такого є у карманах. Найбільш підходящим виявився тюбик від гелю. Відгризши носик, обережно вставляю його між трохи накачаною камерою та діркою. Збираю докупи та докачую баллончиком.
На все пішло шість-сім хвилин. Здалося що обігнали усі суперники та їду вже серед тих, хто на ходу робить селфі та милується краєвидами.
Пам’ятаю що в таких випадках не можна піддаватись розпачу та починати навалювати щодуху. Треба наздоганяти холоднокровно та спокійно.
Трохи стримуючи себе у підйом, наздоганяю Олега Хлопова та Андрія Щербацького, який дуже рівно їде, як виявилось, по паверметру.
Що означає рівно? Це спокійно мене відпускаючи на якихось крутячках, та так само спокійно наздоганяючи, коли трохи відпочиваю після них :)
Під кінець третього підйома приходить розуміння, що треба починати їхати “від оборони”, тобто якомога рівніше, заощаджуючи сили.
А от уже на четвертому починає потихеньку накривати - приходить розплата за безглуздо високий пульс на перших двох. Попереду вже бачу Тоні, який чомусь починає сильніше навалювати, зберігаючи дистанцію у 200-300 метрів. Дивно, адже у нього немає навігатора, а на деяких розвилках вірний напрямок не очевидний.
Таким чином він кілька раз губиться, повертаючись та наздоганяючи у підйоми.
Наприкінці п’ятого підйому сили остаточно покидають та з’являються думки про схід та про те, як це буде соромно. Антон остаточно зникає з поля зору.
Ділянку по селам, перед найважчим шостим підйомом долаю на пульсі 140, так, наче вже їду закатку після гонки. Згадую як минулого року тут пер як паровоз, тягнучи за собою Олега та відриваючись від суперників.
Сподівання що вдасться трохи відновитись, розвіялись вже на початку гори. Криві траекторії, похабне проходження камней, все це задирало пульс але не приносило відповідний результат. Знову відчуваю відсутність сил та рухаюсь на найлегшій передачі. Поточна п’ята позиція вже зовсім не турбує, вже нічого не турбує...
Пам’ятаючи про класне джерело прямо біля дороги, навмисно не набирав воду на КП, щоб зупинитись і відпочити серед цього найважчого шостого підйома.
Біля джерела побачив неочікувану картину: Федя і Артем не поспішаючи збираються і починають іти пішки, судячи з усього, теж відпочивши біля нього. ПІШКИ!
Звичайно, розумію що іншим теж важко, але щоб настільки!
Несподівано з’являється ентузіазм: замість того щоб просто набрати фляги, занурюю голову у воду, із задоволенням булькаю, мию руки, умиваюсь. Довго вдягаю рукавиці, пальці яких залізли всередину під час незграбного зняття.
Ще у вухо затекла вода, тож починаю стрибати на лівій нозі… За цим заняттям мене застає Андрій Щербацький: ШО, ОПЯТЬ?!
Кажу що все в порядку, просто купався.
Наче і сили з’явились! Розраховую що їдучи, швидко нагоню три-чотири втрачені хвилини. Навіть якось бодро від’їхав від Андрія.
Та щось пішло не так, бо хлопців не було видно ані за четвертим, ані за п’ятим поворотом.
І ось уже, втративши надію, побачив Федю, який не поспішаючи повертався до свого байку після якихось справ, та Артема, метрах у тридцяти попереду.
Тепер їду слідом за ними, знову без планів та сподівань.
Так само рівно і спокійно, як і дві години тому, наздоганяє Андрій і їде вперед. Паверметр рулить!
На якомусь з крутячків Артем та Федя зпішуються, схоже через брак передач. Але мої 32*50 дозволяють крутити, тому потихеньку від’їжджаю від них.
На початку сезону, коли був сповнений сил та амбіцій, стокова передня зірка на 32 зуба, при касеті 10-50, здавалась замалою для будь-яких стартів, тому одразу поставив 34. Як же добре, що все ж таки повернув її на цю гонку!
Десь в середині хребта обхожу і Андрія, який схоже теж втомився.
Отже, наприкінці найважчого шостого підйому мені вдалося вийти на третю позицію та закріпити її. Це надало трохи сил та натхнення.
Перед вишкою на вершині в двох-трьох хвилинах бачу Антона. Здалось що він мене помітив та знову додав. І дарма, адже попереду дуже насичена людьми ділянка на Захарі, де, як попереджали організатори, може бути пошкоджена розмітка.
Так і сталося, він десь заблукав, бо на спуску у грязюці бачив лиш сліди Васіної гуми.
Блін, Вася! Не уявляю як він і досі рухається! Така відстань, такий набір! І він же так само як я увалив зі старту на все бабло!
Пам’ятаю його після Короля Гір 2012 року, коли ще за перший підйом Нутренд давав 100 баксів… Не думав що йому колись знову закортить повторити таку історію :)
Спуск по Ендуро на десять по десятибальній шкалі обережності. Бо виграш від ризику може бути мінімальним, а от втратити поточну крихку другу позицію можна легко.
Четверте КП у натовпі внизу не знайшов, з трека не з’їжджав. Прикро, адже якраз на ньому збирався добрати води та змазати ланц.
Тож просив воду спочатку у відпочиваючих, а коли випив і її, набирав у найближчому подвір’ї.
Сьомий підйом, на Ільзу, вже їхав по перевіреній схемі: спокійно та рівно.
Ділянкою “контрольний в голову” у strava для цього маршруту я б назвав останній підйом: з стабільно крутим та здавалося неприступним градієнтом.
На фінішному спуску знову втрачаю кілька секунд бо їду мимо ендуро-стежки, хоча ще хвилину тому і пам’ятав про цей поворот.
Фініш, і через три хвилини починається гарний дощ! Вища сила вдруге за сьогодні дає про себе знати!
Теплий компот та смачнющі тістечка від Іри, господині з Ковльської Садиби - партнера гонки, зайшли на УРА! Легкі вуглеводи - лише вони швиденько можуть привести до тями після такого виснаження!
В загальному заліку назбирав менше лаж ніж Вася, тому опинився на першому місці :)
Дякую хлопцям та усім причетним за труд організації та бажаю натхнення у майбутньому!
Проблеми по розмітці для мене були очікувані, адже з першого разу все чудово розмітити та передбачити в горах та селах нереально. Тому вважаю навігатор на таких заходах просто необхідним.
Невеликий аналіз
- валити зі старту таку дистацію можно, але не довго
- чергове підтвердження того, що будь-яка гума, яка б вона не була, “крутий” максіс чи “погана” конті, запросто ріжеться гострим камінням
- їжі з собою мало не буває (з’їдено три ендурики, два павербайка, вольтаж та карбонекс)
- якщо немає паверметра, варто спробувати їхати так, наче він є :) , це не важко, але дуже ефектно зі сторони :)
Вдячний що дочитали! :)
До зустрічі на стартах!
